Творчість Марка Вовчка –класика української прози і відомої російської письменниці – позначена високим гуманізмом і справжньою народністю. Як художник – реаліст, вона проникає в глибини соціального побуту й психології народу. Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Вже в той час виявилася її лінгвістична обдарованість. У зрілому віці вона вирізнялася великою начитаністю, знанням іноземних мов та літератур. Особливостями життєвого шляху Марка Вовчка були активне спілкування її з багатьма відомими діячами української й світової культури, науки, освіти, суспільного руху, діяльність у демократичному жіночому русі в Росії, участь у конспіративній політично-пропагандистській роботі антисамодержавного характеру. На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом та етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка в 50-х — на початку 60-х років. Проживаючи в 1851—1858 рр у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Активно займається вона фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів'їв, приказок, фразеологізмів 1. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці. Марко Вовчок була закохана в українську народну пісенність, а також, як зазначав М. Є. Сиваченко, «широко ерудована в казковому епосі, і не тільки українському» 2. Про це, наприклад, свідчить чеський письменник Й. В. Фріч: «До кожної чеської або словацької казки вона розповідала нам десять подібних малоруських або великоруських, литовських або польських. Народні казки були її стихією» Пізніше в Петербурзі (1859) Марко Вовчок уже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який іще раніше редагував і видавав її твори.
За спогадами І. Тургенева, Марко Вовчок «була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі і захоплювалася її творами: вони вітали в них,— так само, як і у віршах Шевченка,— літературне відродження свого краю»4. Під час перебування в 1859—1867 pp. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим, І. Тургенєвим; останній сприяв її знайомству з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Вона захоплювалася героїчною національно-визвольною боротьбою італійського народу, зокрема загонів Д. Гарібальді. В цих умовах розширюються її інтернаціоналістські погляди й інтереси. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру. У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два сини» (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»), Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок». Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому «Журналі виховання і розваги» П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об'єднані назвами «Листи з Парижа» (львівський журнал «Мета», 1863) і «Отрывки писем из Парижа» («Санкт-Петербургские ведомости», 1864 — 1866). Марко Вовчок виступає поборником реалістичного принципу вірності дійсності. Поглиблене вивчення життя, правильне розуміння його процесів, закономірностей, об'єктивне відображення їх у життєво-реальних формах — це, на її думку, найважливіші передумови художньої якості творів. Вона відкидає «фальшивые краски» в способі зображення, обстоює вимоги відображувати дійсність із нещадною, суворою правдивістю, «называть вещи по именам, не заблуждаясь насчет их действительных качеств» .
Українські оповідання та повісті Марка Вовчка — характерне явище переходу української прози від просвітительського реалізму до реалізму класичного. З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих вад суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань простої трудової людини тепер трактується як «громадське лихо» («Горпина») і пояснюється не просто лиходійством з боку того чи іншого кривдника з панівної верстви, а суспільними умовами, тиском соціального устрою, за якого селянина-трударя «одно лихо душить, а друге вже в пазури бере» («Гайдамаки»). Письменниця проникає в глибини народної душі, соціальне буття народу, устами сільських трудівників розповідає про типові життєві випадки, викладає трагічні «біографії» селян-кріпаків (найчастіше селянок).
Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями петербурзького журналу «Отечественные записки» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. Письменниця жила політичними подіями часу, брала в них безпосередню участь. Вона мала зв'язок із робітничим «Товариством друзів». Від самого початку літературної діяльності Марко Вовчок сміливо виступає на захист поневолених, закріпачених селян. Незабутні художні образи Марка Вовчка пройшли крізь десятиріччя складних і величних історичних подій і зберегли свою чарівну принадність до наших днів. Перед нами постає не лише письменниця, а героїня роману –розумна, освічена донька російського офіцера, яка рано втратила батьківський дім та з дитячих років зіткнулася з жахами кріпосництва. За спогадами сина письменниці, Марко Вовчок була "висока, статна, з прекрасною каштановою косою та ще більше прекрасними сірими очима незвичайної глибини…, у неї не було недобору в женихах". Вона відкинула пропозицію багатого жениха, адже "я хочу іншого життя, зовсім іншого –життя справжнього…, щоб не сидіти калікою при дорозі…, не лежати каменем...". І не пролежала Марко Вовчок каменем, а прожила яскраве, повне життя. Життя письменниці стало поштовхом до написання романтичних оповідань, які зачаровують своєю незвичайністю, чуйністю головних героїв та красивим сюжетом. "Вона вміє не лише сама відчути їх горе, а також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислів, що сильно хапає за серце читача", —так стисло і влучно І. Франко окреслив особливості творчої манери, ставлення до своїх героїв найжіночнішої представниці української літератури середини XIX ст. з чоловічим псевдонімом Марка Вовчка. Росіянка за походженням, Марія Вілінська глибоко перейнялася українським національним духом, проблемами селян, що й склало основу її творчості. Але тонкою ниткою творчість письменниці пронизана романтикою, яка присутня в її численних оповіданнях. На час літературного дебюту (50-ті роки XIX ст.) Марко Вовчок була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею. За влучним зауваженням Євгена Сверстюка, "російська дворянка стала автором чарівних українських „Народних оповідань”, людяних, милосердних, пісенних...", пройнятих щирою любов’ю до України [2, с.249]. Загадкова натура Марка Вовчка, яку намагалися збагнути Тарас Шевченко (поетові належать зворушливі рядки "Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая!" з присвяченого письменниці вірша), і Олександр Герцен, який порівнював її з Жорж Санд, й Іван Тургенєв, який порівнював її з Гаррієт Бічер-Стоу, стала для нащадків "загадкою в натурі". Творча спадщина Марка Вовчка представлена двома книгами «Народних оповідань» (1857 та 1962 рр.), соціальною повістю «Інститутка» (1859— рр.) (початкова назва «Панночка»), історичними казками-повістями «Кармелюк», «Дев'ять братів і десята сестриця Галя», «Невільничка», незавершеними творами, повістями «Три долі», «Павло Чорнокрил», «Сестра», «Дяк» та іншими, збіркою російською мовою «Рассказы из русского народного быта», повістями «Тюлевая баба», «Записки причетника» та іншими. У 1867—1878 pp. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи «Живая душа», «В глуши», повісті «Теплое гнездышко», «Сельская идиллия» (опубліковані в «Отечественных записках»), перекладено російською мовою багато творів із французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема 14 романів та збірку інших творів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл «Мрачные картины»), редактор петербурзького журналу «Переводы лучших иностранных писателей» (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).Письменницею здійснено близько ста перекладів. Творчість Вовчок має різну тематику, зокрема письменниця пише про життя дітей, кохання, побут, сите й тупе існування міщанства, фальш ченців, паразитичне животіння дворян, трагізм життя селянства за часів кріпаччини («Горпина»), боротьбу проти кріпацтва («Ледащиця», «Інститутка»). Особливостями творчості Марка Вовчка є внесення нових жанрів і тем, звернення до фольклорних традицій, форма розповіді: у творах немає спеціального оповідача, є мистецький. Читач дізнається про все з уст народу. Твори написані пісенною ритмізованою мовою з різноманітними інтонаціями, багатством синоніміки . Марко Вовчок – основоположниця дитячої української прози, вона зміцнила основи української соціально-побутової прози. Творчості характерні висока ідейність, висока художність творів тощо.