ВСТУП

Сучасний світ рясніє знаками, починаючи від знаків дорожних до знаків комп’ютерних на панелі монітора. Знаки супроводжують нас по життю, хочемо ми того чи ні, але це сприймається як обов’язковий атрибут повсякденності.
Мова будь-якого народу, як відомо, є також упорядкованою дієвою й динамічною системою знаків, без котрої неможливо уявити людське життя. Люди спілкуються, набувають нових знань, отримують інформацію, навіть не замислюючись над тим, що користуються знаками. Вивчення природи і механізмів функціонування мовних знаків, а особливо поетичного мовлення видатного поета ХХ сторіччя Василя Стуса, є, поза сумнівом, актуальним і своєчасним. Існує поширена думка, що «знак» і «образ» – є протилежними й несумісними поняттями. Зв’язок знака з предметом має лише умовний характер, тому характеристика відчуттів та уявлень людини як знаків неминучо призводить до агностицизму (неможливості пізнання раціональною свідомістю) і запровадження особливих правил і методів дослідження, встановлених шляхом домовленості між вченими певної галузі знань. За думкою вчених, є специфічний зв’язок між знаком і символом, про що йтиметься у першому розділі. Упродовж попередніх десятиліть гносіологічну проблему теорії знаковості досліджували: Абрамян Л.А., Ветрова А.А., Попович М.В., Резникова Л.О. та ін. Ґрунтовний аналіз основних семіотичних методів і понять робили Коршунова А.М., Нарський І.С., Тюхтіна В.С., Уварова Л.В. та ін. Зокрема в цьому дипломному дослідженні основні посилання щодо проблеми знаковості мови зроблено на Енциклопедію української мови та праці сучасних вчених: В.Кононенка, М.Кочергана, В.Мантатова, Є.Панова та ін. [ЕУМ, 17, 18, 22]. Знаковість у мові є одним із його основних понять, що тісно пов’язане зі значеннєвістю, тобто загалом це проблема семантики (sema [лат.] – знак). Спрощено – це проблема функціонування одиниць мови як системи знаків, що здатні репрезентувати (узагальнено-символічно представляти) або вказувати на щось інше, на скадні й багатозначні явища реальної дійсності, котрі потребують значних зусиль у їх сприйманні. Знаки ж є їхніми спрощеними замінниками, умовно прийнятими фахівцями галузі мовознавства.
Як правило, у лінгвістиці поняття знака поєднують із суміжним поняттям значення, бо знак і значення взаємно потребують одне одного. Знак не може існувати без того, щоб не нести в собі певне значення. Знак і значення співвідносяться як загальнофілософські поняття форми і змісту, що, як відомо, є взаємозалежні і взаємонеобхідні. Енциклопедичне тлумачення цих понять таке: «Знак і значення в мові – структурна одиниця мови і виконувана нею функція репрезентації певного явища об’єктивної дійсності у свідомості. Поняття мовного знака ґрунтується на загальнофілософському (і семіотичному) діалектико-матеріалістичному розумінні знака як матеріального предмета (явища, події), що в процесі спілкування людей виступає як представник якогось іншого предмета, властивості, відношення, для одержання, використання, перетворення, передачі інформації, знання. Взаємовідношення між знаком і позначуваними ним матеріальною та ідеальною сутностями семантично зображається у вигляді трикутника, вершинам якого даються назви «Знак», «Предмет», «Поняття» (т.зв. трикутник Фрезе). У семіотиці як науці про знаки виділяються три аспекти функціонування і дослідження знака: відношення знака до позначуваного (семантика); відношення знака до інших знаків (синтактика) і відношення знака до того, хто ним користується ( прагматика). За своєю природою, структурою і функціями мовні знаки є найскладнішими з усіх видів знаків, використовуваних у суспільстві. Кожна мова є складною динамічною системою знаків, які належать до різних структурних рівнів. У своїх безпосередніх природних виявах мовні знаки є усталеними в даній мові артикуляційними звуковими актами, кожний з яких осмислюється носіями мови в постійному зв’язку з якимсь класом позамовних явищ і може довільно відтворюватися й комбінуватися з іншими знаками при необхідності позначення відповідних явищ. Мовні одиниці різних структурних рівнів виявляють знакові властивості неоднакового характеру. Найвиразніше специфіка мовного знака виявляється на структурному рівні слова. Кожне слово – це окремий артикуляційно-звуковий акт, яким у даній мові прийнято позначати певний клас чи сукупність, як правило близько пов’язаних між собою класів позамовних явищ – об’єктивних предметів, процесів, властивостей та їх відображень у свідомості… «Знак у формі словосполучення виконує свої знакові функції, як правило, значно чіткіше, ніж окреме слово, а знак у формі речення пов’язується вже не з окремими предметами, властивостями чи абстрагованими процесами, а з цілими конкретними фактами – подіями чи ситуаціями, і тому саме речення може розглядатися як найбільш семантично навантажений і досконалий мовний знак» [ ЕУМ, 207]. Найдрібніші звукові одиниці мови – фонеми безпосередніх знакових функцій не виконують і тому до мовних знаків у власному розумінні не належать. Але вони є завжди звуковими компонентами мовних знаків, і тим самим на них опосередковано поширюється знакова функція. «…Матеріальна природа знака в мові завжди супроводжується його ідеальною функцією – підтримуваним у свідомостів носіїв мови його зв’язком з означуваними сутностями, тобто реальними об’єктивними явищами та їх ідеальними відображенями у свідомості. Цей, закріплений суспільною свідомістю ідеальний зв’язок мовного знака з означуваним; як власне звукову функцію прийнято називати значеннями мовного знака» [ЕУМ, 208]. Отже, мовні знаки, що виявляють сутнісні семантичні одиниці поетичного мовлення Василя Стуса складають предмет дипломного дослідження. Основним об’єктом дослідження є індивідуально-особистісна мова поетичної збірки Василя Стуса „Палімпсести” з яскраво вираженою тенденцію на виявлення знаковості, що репрезентує експресією болючих почуттів великого майстра слова, українського патріота й інтелігента, громадянина і правозахисника, якому випало народитися й жити в умовах соціальної, духовної й моральної несвободи останньої доби комуно-більшевицького тоталітаризму. Метою дипломного дослідження є аналіз об’єктивних основ формування мовних знаків як семіотичних утворень, котрі закономірно створювалися Василем Стусом у різний період життя, у різних збірках і в певних «локусах» поетичних текстів. Відтак, підстави запровадження в обіг терміна «знак-локус» потребують роз’яснення. Використання цього терміна має суто спеціальне (лише для цього дипломного дослідження) призначення і претендує тільки на статус робочого. Під терміном «знак-локус» («локус» лат. – місцезнаходження чого-небудь) розуміємо мовний знак певного місця в обширі тексту, що заступає і символізує індивідуально-авторський мовно-поетичний образ, і котрий указує на сутнісну природу мовної особистості Василя Стуса. Лексичне, синтаксичне й стилістичне багатство й різноманітність поетичного мовлення поета дають широке поле для дослідницької діяльності у зазначеному аспекті. Для реалізації поставленої мети перендбачено виконати наступні завдання: – створити теоретичну базу для дипломної роботи на основі праць зі сучасної семіотики; – віднайти й упорядкувати основні мовно-семіотичні елементи – знаки-локуси зі збірки «Палімпсести»; – зробити лексико-семантичний, компонентний і семіотичний аналіз основних знаків-локусів поетичного мовлення Василя Стуса; Методичний інструментарій дипломного дослідження складається з комбінаційного використання ряду таких загальнонаукових методів дослідження, як аналіз і синтез, індукція та дедукція; та описового методу мовознавчих досліджень, зокрема з використанням прийомів зовнішньої інтерпретації за зв’язком з позамовними явищами (соціологічними, логіко-психологічними, національно-культурними, соціополітичними, зокрема – дисидентським рухом 1960-х – 1980-х років ХХ ст.). Наукова новизна дипломного дослідження полягає в порушенні цілком нерозробленої й недослідженої ділянки у вітчизняному стусознавстві – знаків локусів мовлення видатного поета-дисидента останнього періоду тоталітарної доби.