ВСТУП
З самого початку виникнення етнології як науки серед її основних тем завжди були присутні етногенетичні дослідження, спрямовані на з’ясування сутності етносу, його складових частин та питання появи конкретних етнічних одиниць в часі і просторі. Походження українського народу протягом останніх двох століть регулярно привертало увагу багатьох дослідників української етнології, історії та культури. Цим питанням займались такі видатні вчені як М.Максимович, М.Костомаров, М.Грушевський, К.Гуслистий, М.Петров, інші. Воно входило в сферу зацікавлень кількох поколінь вітчизняних науковців радянської та дорадянської доби. Актуальність проблеми. Унаслідок розпаду Радянського Союзу та виникнення незалежної української держави цей інтерес до проблеми етногенезу українського народу ще більше загострився та спричинив до появи значного масиву наукової й популярної літератури з даної проблематики. За таких обставин актуальною стала потреба аналізу попередніх досягнень етнологічної науки в даній сфері. У той час як історія розвитку етногенетичних досліджень останніх півтора століть присутня в новітніх працях з даної проблематики, давніший період традиційно випадав із поля зору науковців. Саме відсутність комплексних досліджень, які давали б ґрунтовний аналіз етногенетичних легенд, міфів, поглядів та концепцій переднаукового та ранньонаукового періодів, що стосуються появи і становлення українського етносу та його безпосередніх предків, і визначає актуальність даної роботи. Хронологічні рамки. У ранньосередньовічний період (V – IX ст.) слов’янська проблематика розглядалась у працях римських, візантійських та східних авторів як периферійна і малоактуальна тема, що стосується варварського світу, розташованого за межами християнської та мусульманської цивілізацій. Лише з утворенням власне слов’янських держав - Київської Русі, Чехії, Польщі тощо, їх християнізацією, ми можемо почути не зовнішній голос чужинців, а внутрішній голос перших слов’янських інтелектуалів, котрим належать спроби власного самоусвідомлення, дослідження появи окремих слов’янських народів, їх місця в культурному просторі християнської Європи. Тобто лише в період появи творів Нестора-Літописця, Козьми Празького, авторів ранньопольських хронік, слов’янська етногенетична інформація перетворюється зі стороннього об’єкта у важливий предмет, дослідження якого безпосередньо пов’язані з власною етнічною самоідентифікацією авторів. Оскільки етногенез українців припадає на епоху Київської Русі то нас цікавлять і етногенетичні уявлення про давньоруське населення України, про котре слід говорити як про протоукраїнців (український етнос на етапі його становлення)[2, с.25]. Етногенетичні уявлення середньовічних інтелектуалів часто чітко не розмежовують генезис окремих слов’янських народів та слов’ян взагалі, що змушує нас брати до уваги також і загальнослов’янські етногенетичні легенди. Саме цим і обумовлено обрання епохи пізнього середньовіччя (ІХ – ХІІІ ст.) нижньою межею нашого дослідження. Процес переходу від переднаукових знань до науки в сучасному розумінні цього слова відбувався протягом кінця ХVIII - І пол. ХІХ ст.[9, с.3-29]. Появу перших наукових досліджень з української історії, етнографії, фольклористики, мовознавства та праці Миколи Костомарова „Дві руські народності”, присвяченої безпосередньо проблемі українського етногенезу, обрано нами за верхню межу даної роботи. Географічні рамки дослідження обмежені Центрально-Східною Європою, котра за Оскаром Галецьким, Єно Сючем та більшістю сучасних дослідників складає цілісний етнокультурний регіон, що включає в себе всю територію українського етносу. Внаслідок історичної і культурної належності України до цього регіону її історико-етнічна доля традиційно цікавила українських, польських, російських та, меншою мірою, інших центральносхідноєвропейських інтелектуалів (під ними розуміємо літописців, хроністів, книжників та дослідників цієї доби). Саме цим пояснюється наше зосередження на їхніх працях, що включали в сферу своїх зацікавлень етнічні процеси даного регіону протягом вище окресленого періоду. Методологічну основу склали принципи об’єктивності та історизму, що дозволило виділити основні закономірності та характерні риси процесу появи та розвитку етногенетичних міфів та концепцій даного періоду. Поряд з методом емпіричного пізнання застосовувався метод аналізу та синтезу, порівняльно-історичний та системно-структурний методи. Метою дослідження є порівняльно-історичний аналіз процесу зародження та розвитку уявлень з української етногенетичної проблематики в інтелектуалів (під ними розуміємо літописців, хроністів, книжників та дослідників цієї доби) Центрально-Східної Європи ХІІ – середини ХІХ століть. Мета передбачає розв’язання таких завдань: - проаналізувати причини виникнення етногенетичних поглядів у текстах мислителів даного періоду; - простежити процес розвитку та поширення етногенетичних міфів, легенд та концепцій в інтелектуальному середовищі Центрально-Східної Європи; - з’ясувати взаємозв’язок між ментальністю освіченої людини окремої епохи та її баченням власного минулого; - пояснити причини занепаду більшості етногенетичних міфів та легенд переднаукового періоду; - дослідити розвиток поглядів на проблеми слов’янської етнонімії, етнопсихології та етнічної території українців переднаукового та ранньонаукового періодів; - визначити місце етногенетичних положень, створених в переднауковий та ранньонауковий періоди, у сучасних концепціях етногенезу українців. Практичне значення. дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при вивченні й викладанні курсів з етнології, історії України, культурології та спецкурсів з джерелознавства та історії ідей. Об’єктом дослідження є праці українських та російських авторів історичного, етнографічного, мовознавчого, краєзнавчого спрямування, у яких певною мірою наявна інформація, щодо походження українського народу та його предків. Предметом дослідження є етногенетичні уявлення, легенди, міфи та концепції. Структура дипломної роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг тексту 67 сторінок.